Любомир Андрійович Дереш - Пісні про любов і вічність (збірник)

починалося нове життя – віяв перший ранковий бриз, урухомлювалися соки в деревах, ворушилася трава. Прокидались птахи й землерийки, ховались до нір вужі та гадюки й протирали очі руками, схожими на людські, мавпи, що були мені вічними супутниками в цій дивній дорозі. Розпускалися пуп’янки квітів, п’янили мене своїм ніжним вдосвітнім ароматом. Я чув, як дихає ця сира земля, така ситна, що її, здавалося, можна їсти. Я прокидався разом з ними всіма – біг мокрою від роси травою, валявся на ній та, омитий, вирушав далі в дорогу. Щойно рожевіло небо, а я, невідомих доріг мандрівець, прямував уже далі.

Я проходив через поселення, бувало, не маючи по кілька днів і ріски у роті. Та це тепер ніяк не печалило мене. Здавалося, голод припинив докучати мені, і я міг легко терпіти його, не дбаючи про своє тіло. І хоч боки мої позападали, а ребра проступали крізь шкіру, я почував себе повним сил, та, врешті, по-справжньому молодим і щасливим. З’явилася інша, нова ейфорія – дорога, ноги, бруд, глина землі, сіль поверхні, пах боліт, пальмові гаї, ліси манго, банани й макаки, шлюбний клич пав і ревіння слонів – усе це було наче орнамент навколо очей, які я продовжував бачити перед собою. Люблячих очей, які манили мене, які голубили й кликали повертатися додому.

Так тривала моя дорога.

На дорозі цій мені трапився Ніколай.

Ми зустрілися випадково, на світанку – і я зрозумів, що він уже не той Ніколай, якого я знав. А він зрозумів, що я більше не той Джеррі.

Я глянув йому в обличчя – воно змарніло й осунулося від переживань, зате на ньому проступили мужність, рішучість і глибина. Я бачив, що Ніколай помудрів. На плечі у нього висіла маленька торбинка з їжею і тонкою вовняною накидкою, а на ногах – дешеві гумові капці, які я пам’ятав іще з Дахаба. Ніколай ішов, а губи його не замовкали – він цілоденно шепотів молитву. Палець його нервово перебирав намистини на довгій вервиці в мішечку, яку він час від часу звідти виймав. Побачивши мене, він секунду вагався, чи привітатися зі мною, чи взяти наді мною опіку. Ніколай виглядав битим і нещасним, достоту як я раніше. Я не міг розпитати у нього, що трапилось із Наташею і як справи у Чарлі, а він, здається, не зміг би й розказати.

Ми йшли з ним мовчки, на певній відстані один від одного. Іноді він, знаючи, що я поруч, підкликав мене й кидав мені шмат хліба. Ми зупинялися перепочити одночасно – я, власне, й відчув, що ми рідні душі, саме тому, що нам кортіло зупинитися під тими самими деревами, біля тих самих колодязів і колонок. Я навряд чи пішов би тепер з кимось чужим мені по духу – простої присутності іншого, аби збавитися самотності, мені було замало, в мені поселилося щось, що не давало відчути себе самотнім – мені хотілося вже коли товаришувати, то з побратимом.

Дорогою Ніколай занеміг. Від нього відгонило хворобою, ще коли ми зустрілись. Ночі були сирими й холодними, а Ніколай спав просто на голій землі, накрившись хустиною. У нього з’явилася слабкість у кроках уже на третій день нашої мандрівки. Він не показував, що йому зле, але я бачив, як внутрішня мука заволокла йому очі, як весь він зблід і пожовк.

Дорогою нам трапилося невеличке містечко, де друзі-монахи порадили Ніколаєві зупинитися на перепочинок. У місцевому храмі йому відвели невелику келію на першому поверсі. Там були проста лежанка і вмивальник, невеличке вікно біля стелі. Кімната була зимною, майже підвальною, Ніколая тріпала лихоманка, тож комендант храму дав йому кілька коців. Ніколай кутався в них, але все ніяк не міг зігрітися від внутрішнього морозу, який, як мені відчувалось, підіймався у нього з самого серця.

Ніколай потів, його била пропасниця, але, хоч рука з вервицею безсило лежала на ковдрі, він не припиняв молитися. Не знаю, чому я не залишив його, чому не пішов далі сам. Ніколай зробився худющим, худішим навіть за мене, і видно було, що за кілька тижнів, поки ми не бачилися, він витерпів таки більше, ніж я. Втім, він продовжував іти своїм шляхом з такою рішучістю, що я мимоволі пройнявся повагою до цього молодого садгу.

Отож, Ніколай зліг, я ж залишався на ногах. Поки хворого лікував місцевий кавірадж,[43] я блукав містечком – то було зовсім крихітне одноповерхове поселення довкола великого пагорба. Лише два чи три храми зі стрімкими шпилями і прапорами високо в небі вибивалися з одноманітного рівнинного пейзажу. Я бачив людей, що обходили пагорб як місце для прощ – хто з іконами та зображеннями святих, хто возом, а хто пішки, а хто, наче гусінь, у поклонах, не роблячи й кроку без того, щоб не упасти ниць перед оселею святості. Були такі, що обходили пагорб всією родиною, упродовж дня. Були ж і такі, що приходили до священного пагорба, аби поселитися на його стежинах та схилах назавжди. Ще інші клали перед собою гору каміння й кидали її, промовляючи молитви, поперед себе, поки не пересували таким чином всієї гори на метр уперед, утривалюючи своє паломництво на місяці. Що то були за дивні люди! Здавалося, в них не було більше справ у цьому світі, окрім як повторювати давні молитви й жбурляти каміння, а потім обережно переставляти поперед себе свій вівтар з іконами, пахощами та жовтими чи червоними порошками, що ними вони прикрашали собі чоло. Я теж обійшов пагорб, разом із іншими прочанами, бо розумів, що тепер я теж прочанин.

Я навідував свого товариша двічі на день – уранці та ввечері, заходячи у невеличкий двір монастиря. Йому ставало дедалі гірше – губи потріскалися від жару, очі запали. Все, що я міг зробити, – це просто приходити до нього в келію, сидіти або лежати, іноді помахуючи хвостом, коли ловив на собі його погляд. Було страх як спекотно, та мого товариша тіпало з холоду. Його вкривали три вовняні ковдри, але його бліде з чорними тінями обличчя вказувало, що хвороба зсередини виморожує його кістки. Коли він забувався в гарячковому сні, я йшов блукати містом.

Іноді, думаючи про Ніколая, я згадував і Чарлі – як він там? Оселився у Вріндавані чи пішов куди далі? Я відчував, що сліди, які пов’язували мене з минулим, вже змили дощі, і тепер були просто я, і шлях, і сонце, до якого я йшов.